У цьому журналі я буваю дуже рідко, бо так вже історично склалося :)))
Тим, хто хоче мене почути або поспілкуватися, можуть зробити це у нашій ЖЖ-спільноті "Позитивна Україна" за цією адресою:
http://community.livejournal.com/ukraine_cognita

З повагою,

Sergiy aka Esgalar-teren

Оскільки потік відвідувачів у цьому журналі стає дедалі більшим, я,  esgalar_teren, починаючи з 20 березня 2009 року ввожу наступні правила користування цим журналом:

( Ознайомитися обов'язково )
З повагою до всіх,

Sergiy aka esgalar_teren

20.03.2009 р. 15:00
м. Київ

Цей пост з'явився за результатами дискусії між мною, Oksana107 та Polar-bird hось у цьому попередньому треді. Для зручності, я вирішив винести його у окремий пост, а усім зацікавленим сторонам відправити відповідні посилання на цей пост.

( Читати далі. Попереджаю: літер багато )

Щойно усіма нами улюблений УГліч вивалив чергову сенсацію, мовляв:
"напрасно тут всякіє свідомиє питаются опровєрґнуть Хімку, коґда всьо давним-давно доказано нє только докУмєнтамі, но і фотоґрафіями".

Що ж, прийшов час трохи докладніше зупинитися на цих самих фотографіях, на яких "оуновскіє поліцаі хорошо відни".

Наш дорогий УГліч для своїх "викриттів" не придумав нічого краще, як знову повернутися до старого доброго Хімки та його чергової роботи "Достовірність свідчення: реляція Рузі Ваґнер про львівський погром влітку 1941 р." (тут і далі - "Достовірність свідчення"), щоб видерти з неї черговий, як УГлічу здається, "викривальний" шматок. 
Усі чергові та наполегливі поради піти й, нарешті, почитати оті свідчення Рузі Ваґнер, а, разом з ними, і взагалі свого улюбленого канадійського гуру, бурсак-у-капелюсі у черговий раз пропустив повз своїх скритих капелюхом вух. А даремно. Бо дізнався б дуже багато цікавого.
Самих свідчень Рузі Ваґнер у цьому пості я торкатися не буду (це Оксанин хліб), а от про фото давайте поговоримо. Про фото та ще про тих істориків, яким "удалось пєрсонально опознать кое-кого из оуновских полицаев - погромщиков" (с) УГліч.

Для зручності пояснюю, що усі цитати виділені мною жирнким та курсивом, а всі Хімкині посилання на джерела даються мною у круглих дужках, аби не виникало плутаними з посиланнями, власне, моїми.

Якби УГліч перечитав чергову роботу свого "гуру" під назвою "Достовірність свідчення", він обов'язково помітив би, що істориків, яким "удалось пєрсонально опознать кое-кого из оуновских полицаев - погромщиков" у роботі Хімки налічується аж одна штука (не рахуючи самого Хімки, звичайно ж :) Що Хімка упізнає на будь-якій фотографії будь-якого погрому у будь-кому члена ОУН (б)-української міліції у мене немає навіть і тіні сумніву, але мова зараз не про Хімку :).
Цього одного історика звуть Jeffrey Burds (у Хімкіному перекладі транскрибується як Джеффрі Бурдс).  
Якби УГліч взагалі читав ті статті, шматки з яких він з періодичністю 1-2 штуки на добу викладає тут на огляд широкому загалу, він не зміг би не помітити, що посилання на долідження Джеффрі Бурдса зустрічаються у Хімки не тільки у роботі "Достовірність свідчення", а ще й у іншій, так особливо улюбленій УГлічем та усіма нами статті "The Lviv Pogrom of 1941" (тут і далі - "Львівський погром 1941 р.").
На сторінці 19 вказаної статті Хімка про Джеффрі Бурдса наступне [1]:

( Читати і ще раз читати )

Кілька тижнів тому, коли кампанія УГліча по зведенню проФФесора (с) Хімки на п’єдестал істини у останній інстанції тільки набирала обертів, я пообіцяв нашому любителеві «веселих картинок», що він та його канадський гуру будуть нещадно биті їхньою ж зброєю по «наґлим рижим мордам» (с). Оскільки я не кидаю слів на вітер і, якщо щось пообіцяв, намагаюся виконати, то, по-моєму, після Свята 14 жовтня якраз настала слушна мить для того, аби почати кампанію «ізбієнія младєнца УГліча» та «страшслого і ужаслого» (с) носія наукових звань та досконалого знавця «ісконно-русскоґо метода ввєдєнія історічєскіх фактов в научньій оборот» (с) Новорос№49 з Північної Америки.
Детальний розбір «праці» пана проФФесора (с) буде викладено трохи згодом, а зараз, для початку, пропоную увазі громадськості ось цей пост. Хоча він стосується лише одного з багатьох «епізодів», так щедро розкиданих сторінками статті «канадського гуру», втім, на прикладі цього посту особи, які давно вже цікавляться «історіями» проФФесора (с) та не можуть пройти повз «камлання» та «псалми» нашого великого бурсака у капелюсі, відкриють для себе дещо цікаве про методи та способи «роботи» пана Хімки.
Не зважаючи на те, що УГліч останнім часом дещо охолов до свого «канадського гуру» та у черговий раз проміняв його, спочатку на Едварда Прусса, а потім Івана Качановського (якого він уперто іменує КаЧНовським) та Олександра Прусіна (пишучи прізвище цього автора, УГліч порадував нас ще одним «шедевром» а-ля «СтариКов – СтариНов», незаслужено обізвавши його ПрусНіним), і за польотом мінливої прихильності нашого бурсака не кожен поспіє, я все ж упевнений, що мій невеличкий пост становитиме для нього певну цікавість.

( Далі )

Ось тут  дуже цікаве питання підняв колега frankensstein
Народный депутат Святослав Олийнык заявил, что Россия запустила мощную политтехнологическую кампанию в юго-восточных областях Украины с целью дискредитации и снижения рейтинга Партии регионов и президента Виктора Януковича.

«Россия откровенно начала очень мощную и жесткую экспансию на юго-восточных территориях Украины. Это выглядит следующим образом – забрасываются достаточно массированные идеологические и технологические десанты, которые активизируют маргинальные слои населения – ядро электоральной поддержки Партии регионов, против Виктора Януковича персонально»

Как отметил Олийнык, Россия ведет подрывную деятельность по активизации среди населения соседних государств, в данном случае – Украины, движений в пользу восстановления Советского Союза.

Вот что интересно, если такая ситуация действительно имеет место (а методы России мы знаем хорошо, вспомните хотя бы 9 мая 2011), как быть тем, кто желает поражения этому режиму? С одной стороны, мочить регионалов - врагу помогать. С другой, Россия может в данной ситуации стать мощным ситуативным союзником. Ведь залог силы регионалов - это непробиваемость их электората в восточных областях, и если уж этот заскорузлый комок удастся раздробить, то свою силу они утратят уже навсегда.

Как выгоднее и полезнее поступить в данной ситуации? Воспользоваться помощью внешнего врага, чтобы задавить внутреннего? Но при этом есть риск быть съеденным извне. Стать плечом к плечу с внутренним врагом против внешнего? Но в этом случае режим только укрепится, а заодно еще и сожрет своих союзников, когда они станут не нужны.

Себто (усі аналогії, звичайно ж, умовні):
1) Діяти як Директорія в 1918 році, призвати більшовиків на боротьбу з "гетьманом-кровопивцею", з перспективою, що за якихось два неповних роки після страшної м'ясорубки доведеться відступати кудись за Збруч та бути інтернованими у Польських Європейських "таборах для військовополонених"?
2) Підтримати "гетьмана-кровопивцю", якого тримають німецько-австро-угорські багнети "канкрєтних пацанов", не зважаючи на те, що він внутрішній ворог держави і робить та ще чимало робитиме на шкоду їй? Тобто діяти за принципом "ПроФФФєсор канєшно лапух, но апаратура пріньом он наш сцукін син"?

Нижче під катом мої міркування з цього приводу:

( Читати брєд сумасшєдшєва повністю )

За ось це.



І ще за ось це. (Хто не в курсі, Славко відмовився співати під розтяжкою "Партії районів". Довелося відрізати.)

Originally posted by guzj at Бандерштат | фестиваль українського духу!

 Павло Казарін
Народився в Сімферополі в 1983 році. Закінчив філфак і факультет управління Таврійського національного університету. Політоглядач інформагенції "Росбалт".


Русским в Украине пора перестать ощущать свою национальность как право. Им никто ничего не должен: ни язык, ни веру, ни будущее. Изменить страну можно лишь полюбив её - у украинофоба нет ни прав, ни возможностей переделать государство, в котором ему суждено жить.
Я - русский, но для меня моя национальность это не право, а обязанность. Я должен быть лучше: умнее, добрее, строже по отношению к самому себе. Мне никто не гарантировал обладание всеми этими качествами - я лишь обязан их приобрести. Мне плевать, как именно трактуют свое национальное превосходство представители других этносов. Для себя я сделал выбор.

Подвиги и достижения моих предков я не воспринимаю как наследную привилегию. То, что было сделано русскими за последние столетия, не является моим личным достижением. Это лишь планка, которой я обязан соответствовать.
 

А потому мне противно, когда победы моей Большой Родины в прошлом некоторые соотечественники воспринимают как индульгенцию за собственную импотенцию и бездействие в настоящем. Нам никто не должен, наоборот - это мы обязаны. Своей истории, настоящему, будущему и самим себе.

Читати далі на "Історичній правді"

Як на мене, тут Павло Казарін абсолютно правий.

Originally posted by dibrov_s at Генеральный план "Зюйд-Вест"

Originally posted by reznichenko_d at Специально для россиян, которые охуели от ситуации во Львове на 9 мая

Вічна пам'ять...

 

Український віртуальний опір оприлюднив офіційне звернення до користувачів Інтернет з приводу продовження базування Чорноморського флоту РФ в Севастополі.  -->  УВО

Це найбільш повне зібрання знаменитих коротких оповідей Дж.Р.Р.Толкіна. П’ять історій, написаних так само майстерно та вишукано, як і улюблений багатьма «Гобіт», витворюють дивовижний світ, який не хочеться покидати: іграшковий песик Роверандом, подорожуючи на Місяць та в морські глибини, знаходить нових друзів і вчиться не ображати чарівників; Фермер Джайлз із Гема, ненароком прогнавши лихого велетня, змушений удавати із себе героя і ставати до бою з драконом Хризофілаксом; у Пригодах Тома Бомбадила йдеться про фантастичні мандри старого веселуна й про знайомства з гобітами, принцесами, гномами та тролями; Ковалю з Великого Вуттона випало проковтнути чарівну зірку, яка стає його перепусткою у Дивокрай; а Листок пана Дрібнички — це все, що залишилося у цьому світі від досконалого дерева маленького художника, котрого, як і всіх нас, чекала довга неуникна подорож. Ці історії доповнено есеєм «Про чарівні історії», де викладено теоретичні засади творчості славетного автора «Володаря Перстенів» і «Сильмариліона», передмовою Тома Шиппі — письменника і дослідника літературного спадку Толкіна — та пречудовими ілюстраціями Алана Лі. Усе це підносить книгу до рівня непересічної події для всіх шанувальників справжнього мистецтва слова

Взято звідси: http://www.astrolabium.com.ua/UA/books/p_44.php

Усе-таки молодьці, львів'яни. Кожного року радують новим чудовим перекладом Толкіна. Сподіваюся, що і цього разу "Астролябії" вдасться зберегти ту високу планку стандарту перекладів, яку вони поставили попередніми перекладами "Володаря Перстенів" та "Дітей Гуріна".
Ложка дьогтю: такими темпами перекладу усіх 12 томів "Історії Середзем'я" доведеться чекати іще років з 10-15 :(

Але Ведмедик такий потішний, так смішно очки випучує. Але до справжнього канонічного царя-батюшки йому ой як далеко. Велич святопутінської :)) "мислі" про "сортири" та "шакалящих у іностранньіх посольств" чогось у двіжелубку не прозвучала :)))) 
Ну коментар один може бути, якщо не враховувати нецензурщини. Чия б корова мукала :))) Нецензурно не буду. Писати відповідь кремлівському карликові також, адже він надто дріб'язковий, як особистість, щоб витрачати на це час. Тому просто пропоную з нього посміятися :))))
 

Колись у далекому 1996 році добрі люди сунули у мою поштову скриньку одну газету з цією "душєраздірающєй історієй". Що сталося потім з газетою, історія замовчує, зате пам*ятаю, що у школі, куди я її приносив, на перерві під час хорового читання уголос стояв дружній регіт. От, нещодавно знайшов відсканований кимось електронний варіант цієї історії. Насолоджуйтесь.

( Балада про депортацію )

У цей день, ріно 91 рік назад, 29 квітня 1918 року на Хліборобському конгресі, що проходив у Києві та зібрав 6432 делегати з усієї України, Павла Скоропадського було проголошено гетьманом України.
На офіційному рівні постать Павла Скоропадського, на жаль, згадується не надто часто. Проте, як на мене, цю людину варто пам'ятати хоча б за те, що за період його недовгого правління, не зважаючи на присутність німецьких та австрійських військ на території України, було зроблено не менше для розбудови Української держави, аніж за увесь попередній та наступний період існування Центральної ради та Директорії УНР.
Якщо коротко, то:
1) Ще до того, як обійняти посаду Гетьмана України, Павло Скоропадський командував 34 армійським корпусом Російської армії. Цей корпус у серпні 1917 року, як пише Н. Полонська-Василенко, за сприяння Скоропадського, який, кажучи сьогоднішньою мовою, вдало "пролобіював" питання, було українізовано та перетворено на 1 український корпус. У ньому невдовзі було вже 60.000 дисциплінованих вояків. У листопаді 1917 року, коли 2-й гвардійський корпус під керівицтвом більшовички Євгенії Бош рушив на Київ задля того, аби скинути Центральну раду, саме корпус Скоропадського, оточивши залізницю, обеззброїв заколотників та, посадивши червоноармійців у вагони, відіслав до Росії. У нагороду за порятунок Центральної ради та Києва від червоного терору Скоропадського змусили невдовзі передати командування 1-м українським корпусом генералові Гандзюку, а згодом під впливом більшовицької агітації з одого боку та негативного ставлення Центральної ради до професійної армії, цей зразковий корпус розклався та фактично припинив своє існування як бойова одиниця.
2) Всього за декілька місяців правління гетьмана Скоропадського в Україні було відновлено діяльність дієздатного адміністративного апарату.
3) Створно губернські та повітові комісії для підготовки матеріалів з підготовки нового земельного закону та залагодження конфліктів між землевласникам та селянами. На початку листопада 1918 року було затверджено проект нового земельного закону, за яким всі великі земельн маєтки мали бути примусово викуплені державою в особі Державного земельного банку у поміщиків та безоплатно розподілені між селянами по 25 десятин у одні руки.
4) усередині літа 1918 року після кількамісячного простою, викликаного пошкодженням мостів та залізничних колій, було відновлено нормальний залізничний рух в межах усієї України;
5) було збалнсовано державний бюджет та забезпечено випуск стабільних національних грошей, гривень і карбованців, забезпечених, передусім, цукром та природними багатствами Укаїни;
6) За правління гетьмана Скоропадського по всі країні було відкрито 150 нових українських гімназій.У гімназіях з російською мовою навчання, у якості обов'язкових предметв було введено українську мову, історію, географію України та історію української літератури;
7) 6.10.1918 р.в Києві було відкрито Перший Державний Український Університет. 22.10.1918 р. другий Український університет було відкрто у Кам'янці-Подільському. У Полтаві зусиллями Товариства "Просвіта" та земської влади було відкрито Історико-Філологічний факультет.
8)  Засновано Український державний архів, Національну галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку (включала в себе понад 1.000.000 книжок, серед яких було чимало унікальних екземплярів та стародруків, причому кількість книжок в ній постійно зростала).
9) 24.11.1918 р. було відкрито Українську академію наук. Її першим президентом став видатний вчений, професор Володимир Вернадський.
10) Відкрито Український театр драми та комедії, Українську державну капелу та Державний симфонічний оркестр;
11) Підготовлено базу для видання українських підручників з різних спеціальностей накладом у кілька мільйонів; 
12) На відміну від Центральної ради Скоропадський добре розумів необхідність творення в Україні власного війська. Тому на початку квітня 1918 р. було підготовлено проект створення 8 корпусів та 4 кінних дивізій, засновано спеціальні військові школи для підготовки професійних старшин. Передбачалося проведення у жовтні 1918 роу мобілізації 85.000 чоловіків для формування української армії.
13) Встановлено дипломатичні відносини з національними державами на теренах колишньої Російської Імперії - Фінляндією, Литвою, Латвією, Естонією, Грузією, Доном, Кубанню. Встановлено дипломатичні відносини та відкрито посольства у Швейцарії, Іспанії, Швеції, Данії, Голандії, Норвегії, Італі, Персії (Ірані), Німеччині, Австро-Угорщині, Болгарії, Туреччині, Греції. 
14) Сформовано професійну державну варту (поліцію), якій за кілька місяців вдалося приборкати вал злочинності та встановити порядок на вулицях міст.
15) Укладено мирний договір з Радянської Росією 12.06.1918 р., за яким РСФСР визнавала самостійність та незалежність Української держави у її тогочасних кордонах.
16) Улітку 1918 р. створено Українську автокефальну православну церкву, на чолі якої став митрополит В. Липківський.
17) У 1918 році за часів правління гетьмана Скоропадського Україна перетворилася на таку собі "оазу спокою", де знайшли порятунок від більшовиків чимало людей з колишньої царської еліти, серед яких були досвічені чиновники та управлінці. Деякі з них отримали посади в уряді гетьмана або ж у місцевій адміністрації.

Як писав Орест Субтельний, один з ідеологів українського консерватизму В'ячеслав Липинський свого часу відмітив, що гетьманат Скоропадського не тільки переконав значну частину зрусифікованої української еліти у ідеї національної державності, але й частково залучив її до впровадження цієї ідеї у життя. Це у свою чергу сприяло поширенню ідеї української незалежної держави поза межі доволі вузького кола української інтелігенції у більш широкі, економічно надійніші прошарки "хліборобів" - земельне селянство та землевласників.

Після зречення влади, Скоропадський із родиною перебрався до Берліна, потім до Швейцарії, і зрештою оселився у м. Ванзее поблизу Берліна.
Після приходу до влади у Німеччині націонал-соціалістичної робітничої партії А. Ґітлера Скоропадський не підтримував нацистів, хоча й всіляко намагався відстоювати перед ними інтереси українців. Зокрема, у 1939 році він виступив на захист Карпатської України, Заходам Павла Скоропадського завдячують звільненням з німецьких концтаборів Степан Бандера, Андрій Мельник, Ярослав Стецько, А.Левицький та ін.

Протягом 1938-1941 років Скоропадський намагався згуртувати усі українські сили у діаспорі. Він не поділяв надій деяких угруповань емігрантів, що німці відновлять українську державність.

Наприкінці війни, 16 квітня 1945 року під час бомбардування станції Платлінґ поблизу Мюнхена  був смертельно поранений.

Помер Павло Скоропадський 26 квітня 1945 року у шпиталі монастиря Меттен. Похований у місті Оберсдорфі в родинному склепі Скоропадських.

П. С. Хліборобський конгрес засідав на вулиці Миколаївській (сучасна Архітектора Городецького) у приміщенні цирку Гіппо-Палас, на місці якого зараз знаходиться будівля кінотеатру "Україна". На цьому місці досі немає жодної пам'ятної дошки :(
Щоправда одна із вулиць Києва у районі Бесарабського ринку віднедавна носить ім'я Павла Скоропадського :)

Продовження пригод Хроноса-Сашка у замку ордену економусів.

 

( To be continued )

Переглядаючи свої старі записи на жорсткому диску комп'ютера, несподівано наткнувся на одне своє невеличке оповідання. Писав я його років вісім назад, як зараз пам'ятаю, сидячи на одній нудній лекції з політекономії.
Це була одна з перших спроб написати більш-менш закінчену прозу, тому не бийте сильно :)).
Зна, що можна було б написати те саме набагато краще, і навіть знаю, як саме, проте я вирішив викласти його сюди майже без змін, хіба тільки прибравши пару-трійку "вопіющіх" помилок та "очєпяток".
Хоча стиль його інколи занудний і затягнутий, а інколи дещо наївний, а гумор місцями тепер видається мені аж занадто простуватим, проте це своєрідна пам'ять про студентські роки, і тому сподіваюся, що воно трохи розвеселить тих, хто його читатиме, та змусить їх згадати свої студентські роки так само, як і мене, коли я перечитував його.

 

( Для тих, хто не боїться ходити під кат :) )

 

Учора несподівано порадувала Петрівка. Не та, що №38, а та, яка книжковий ринок у Києві.
Не був я там уже мабуть рік чи більше. За цей час книжкові ряди розрослися углиб та ушир, а ще по другий бік дороги з'явився цілий ряд з букіністичною літературою, а трохи подалі у напрямку МегаМаркету невеличкий магазинчик "Букініст". Там за досить смішні як на теперішній час гроші можна купити цікаві книги у досить чудовому стані, від яких добрі люди чомусь вирішили здихатися. Ну це, хай їм гірше буде :)
А я учора прикупив собі Нечуя-Левицького "Князь Єремія Вишневецький. Гетьман Іван Виговський", якого давно шукав, і який чомусь останнім часом не перевидавався (чи, принаймні, я не зміг відшукати це перевидання).
А ще - ісландські саги та ірландський епос у перекладі М. І. Стєблін-Каменського та А. А. Смирнової у серії "Библиотека всемирной литературьі". Сподіваюся, що збірник Старшої та Молодшої Едди все ще чекатиме на мене, коли я з'явлюся там наступного разу :)

Вирішив тут викласти дещо з моїх власних "поезій". Це не переклад, а власна творчість, тому прошу сильно не бити :)))
"Не корысти ради, а токмо волею пославшей мя царицы Тамары" :))))

Не знаю, щоправда, що від них залишиться поза контекстом, але

 

( Ось він (с) Семуайз Ґемджі )